Кароль Войтила
Хоральна притча
Режисер-постановник – Заслужений діяч мистецтв України Ярослав Федоришин | Сценографія та костюми – Заслужена артистка України Алла Федоришина | Композитор та хормейстер – Мирон Дацко
Якщо людина не дивиться на небо, вона втрачає обрії своєї власної дороги” – в цих словах Святійшого Отця Івана Павла ІІ відбиток ідей його першої п’єси “Йов“, написаної у 1940 році і вперше втіленої на українській сцені театром “Воскресіння“. Це вистава про найсокровенніше у нашому житті: про Віру, яка підтримує нас у найважчі хвилини, про всеосяжну любов і опіку Божу над кожним з нас. Хоральний спів і гармонія акторських робіт чекає на глядачів у виставі “Йов“ Кароля Войтили. Сюжет п’єси є вічним, бо він є біблійним. У Йова забирають все, що може бути найдорожчим у людини: близьких людей та достаток. В нього залишається тільки віра в Бога, яка і допомагає повернути втрачене. Питання віри – вічне питання, яке тривожить людство, бо ми не можемо зрозуміти, за словами Яна Твардовського, що “падають з неба маленькі й великі нещастя, потрібні для щастя“, що Бог ніколи нас не покине, бо “коли Бог закриває двері, то відкриває вікно”. Саме ці питання піднімає ця п’єса Кароля Войтили .Постмодерністська естетика вистави і хорали,написані Мироном Дацком, творять неповторну атмосферу.
А все-таки вона молиться!»
Культурологічний феномен смерті автора тільки підкреслює існування харизми імені: Кароль Войтила, «Йов» — коли такі рядки на афіші, повні зали забезпечені. Серед глядачів будуть і мудрі старі люди, і розбещена юнь, і допитлива молодь… А найцікавіше, що кожен знайде видовище на свій смак, на свою потребу.
Духовний театр «Воскресіння» показав хоральну притчу «Йов» на фестивалі «Мистецьке березілля. Лідери» у приміщенні Театру на Подолі. Мені ж довелося бачити цю постановку у приміщенні «Воскресіння» у Львові — там, де високі стелі, кам’яні білі стіни, дерев’яні крісла для глядачів. Немає темряви традиційної театральної коробки, немає куліс чи машинерії. Нічого штучного — і цей принцип не порушувався упродовж усієї вистави. А вистава розгорталася повільно. Поступово з’являлися актори, розвивали сувої полотна. Воно стелилося — біле, як молоко з грудей годувальниці, червоне, наче кров забитого ягняти, чорне, наче туга батька за дитям. Паралельно лунав живий спів, і всі поринали у дивну медитацію: актори видавалися то великою родиною, то незнайомцями на велелюдному базарі, то прокаженими. Вони ходили із дзвіночками й відсахувались одне від одного — замкне-ний лепрозорій, і ніхто не подасть води, бо нікого немає чистого. Вони розсипали яблука, запалювали свічки, ридали й голосили, виростали до велетенських розмірів і, головне, — співали, співали, співали…
Я довго намагалася збагнути: хто ж є Йов? Претендентами були всі, і жінки також — адже всі однакові, у полотняних накидках, під якими трико з мішковини. Білі обличчя. Червоніє тільки розтулений у співі рот. Своєрідні мумії — тіло є і буде, хіба важливо, яке? Височіють чотири драбини, замасковані тканиною, як чотири сторони світу. Це і є тіла. З них здирають шкіру, тече кров, падають плоди, вони трансформуються, старіють. Упродовж вистави актори вилущують їх із тканини, оголюють, як скелети. Оце і все, що залишиться від нас на землі. Та й те стане тліном. А душа все-таки молиться!
Кілька запитань після перегляду вистави до художнього керівника і директора духовного театру «Воскресіння» Ярослава Федоришина:
— Чи пов’язана постановка цієї п’єси з візитом папи римського в Україну?
— Так, саме під час перебування папи римського у Львові, на зустрічі з молоддю, де я був режисером, мій колега, режисер із Каліша (Польща) Мар’ян Рибіцький запропонував поставити якусь із п’єс Кароля Войтили. Зупинилися ми на «Йові». Оскільки ця п’єса не перекладена українською мовою, її переклали спеціально для нас професори Львівського університету Любов і Володимир Петрухіни. Мар’ян став продюсером проекту, ми почали працювати. Було дуже багато різних варіантів, бо п’єса досить велика. Тому я сказав ще на початку: «Поставлю «Йова» за однієї умови — заберу звідти всі тексти».
— Тобто?
— Ця п’єса написана Каролем Войтилою ще в 1940 році, під час війни. Він намагався дати людям надію і легше сприйняття того, чому все забирають, руйнують, — народ повинен терпіти і вірити, що буде краще. «Йова» ставили в Польщі, скрупульозно всі 70 сторінок. А мене зацікавила ідея, власне, переклад для сцени біблійної книги-притчі про Йова: Бог зустрічається з дияволом і питає, чи не бачив він його улюбленця Йова. А той каже: «Йов Тебе любить тільки тоді, коли Ти йому щось даєш». І Бог починає в нього забирати все: хату, худобу, дітей — для того, щоб випробувати його віру. Я вважаю, що ця тема дуже сучасна, важлива на сьогодні і для мене особисто як людини. Щоб залишилась ця філософія, ми вирішили зробити виставу більш пластичну, дуже багато тексту прибрали або ж поставили на хорали. Спеціально для цього композитор і хормейстер Мирон Дацко написав музику. Захотілося зробити виставу сакральну, таку, як молитва, тому вона й обмежена в часі. Молитва не може бути довгою. Вона має бути коротка, але духовно глибока.
— Постановка доволі нетрадиційна…
— Ми так її і ставили.
— А як сприймають? — По-різному. Комусь хочеться більше сюжету, когось задовольняє саме такий варіант. З цією виставою у нас пов’язано чимало відкриттів, ми грали «Йова» на багатьох фестивалях. Сучасна публіка зараз бачить вистави в стилі певного авангардизму, де багато руху, дії і разом з тим дуже багато «вінеґрету», придумок — хоча й цікавих, але зроблених, щоб шокувати знахідкою, вони не йдуть від думки чи теми твору. Люди, що дивляться
«Йова», переважно знають біблійну притчу, і їх, навпаки, вражав цей спокій, що залишає простір, де треба і є можливість над чимось задуматись. Не все до кінця тут розказано.
— Є відмінності у сприйнятті вистави духовними особами і світськими людьми?
— Не бачу. Можливо, духовні особи відкривають якесь інше тло цієї притчі, котру сприймали буквально, як більшість речей у церкві. Церква, як правило, не дуже любить театр — вона бачить суперника. Театр дуже сильно переймав людей як глядачів, як паству. Крім того, в церкві є канони, яких не можна порушувати і робити іншу філософію. А театр навпаки — бере за канон «не вбивай» чи «не кради» і робить різні версії: як можна красти, як можна вбивати — щоб застерегти від цього. Також церква більше говорить текстом, і тому для священика найважливіша проповідь, а в театрі найважливіше — дія, пластика. Тому велику роль відіграє у нашій виставі сценічне оформлення, зроблене Аллою Федоришиною: поєднання трьох кольорів — білого, чорного і червоного, драбини. Коли я був на східних землях — Каїр, Єгипет, — чомусь саме така палітра і запам’яталася. В такому стилі ми зробили і костюми — певна умовність вічності, притчі. Паралельно існує вуличний «Йов» — це зовсім інша вистава, яку ми вже кілька разів зіграли у Польщі. Там взагалі немає текстів — тільки трошки у фонограмі, й усі ці драбини рухомі.
— Чи бачив «Йова» понтифік?
— Ще ні. Бачив кардинал Гузар з греко-католицької церкви, кардинал Яворський з римо-католицької. Вони благословили цю виставу, дуже хочуть, щоб її побачив папа, і роблять усе, щоб ми зіграли її в Римі.
— Отже, ні в п’єсі, ні у виставі немає кардинальних відмінностей від притчі? — Ні. У п’єсі детально розписані діалоги, всі герої, дружини, друзі Йова. Але ми робили білі обличчя, щоб всі були однакові, просто як люди. Ми не хотіли загострювати і робити з Йова Гамлета чи Отелло — героя. А в п’єсі він виписаний як герой, і так її переважно і ставлять. А ми навмисне не виділяли Йова, бо Йов є в кожному з нас.
Нонна Стефанова Кіно-Театр джерело: http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=218
Маленьким театральним фестивалем Львів вшанував 25-ліття сходження на престол Глави Вселенської Церкви Кароля Войтили — Святійшого Отця Івана Павла ІІ. Два дні поспіль у театрі “Воскресіння” йшли вистави за п’єсами Кароля Войтила. Перший вечір — ” Йов” у виконанні духовного театру “Воскресіння”, другий вечір — “Перед магазином ювеліра” у виконанні Варшавського театру-студії “Тест”.
Беручи до постановки першу п’єсу Кароля Войтили, Ярослав Федоришин зосередив свою увагу на її притчовій основі, сподіваючись, що освічений глядач добре знає притчу про Йова зі Старого Завіту, він творить монументальне хоральне дійство, де основна увага зосереджена на думці про всесильність Божої Любові. Вистава ця вже неодноразово була показана на Міжнародних мистецьких і християнських акціях в Польщі, і, за ствердженням акторів, має шалений успіх у цій державі і, до певної міри, недостатньо глядачів у Львові. Можливо, це і пояснюється браком духовного виховання у нашого глядача, який, не знаючи історії Йова, не здатний усвідомити алегоричність монументального дійства, яке існує в режисерському задумі Ярослава Федоришина.
Галина КАНАРСЬКА